CVII.

Ні страх мій, ні пророча ця душа,
Що мріє — де іде широкий світ,
Мого кохання винайм не ріша,
Що, мов про фант, рішає долі гніт.
Та й місяць від затемнення терпить,
З пророцтв своїх авґури кплять сумні,
Короною непевність нам красить
І мир пророчить в безконечні дні.
Коли зникає так солодкий час,
Моя любов цвіте, хоч Смерть гряде,
На злість, в цих римах житиму раз-в-раз,
Як він в німій компанії пишно йде.

А ти в них знайдеш власний монумент,
Коли й тиранів бронза зникне вщент.

* * *

Not mine own fears, nor the prophetic soul
Of the wide world dreaming on things to come,
Can yet the lease of my true love control,
Suppos'd as forfeit to a confin'd doom.
The mortal moon hath her eclipse endur'd,
And the sad augurs mock their own presage;
Incertainties now crown themselves assur'd,
And peace proclaims olives of endless age.
Now with the drops of this most balmy time
My love looks fresh, and Death to me subscribes,
Since, spite of him, I'll live in this poor rime,
While he insults o'er dull and speechless tribes:
    And thou in this shalt find thy monument,
    When tyrants' crests and tombs of brass are spent.