Вільям ШЕКСПІР (в перекладі О. Тарнавського)

LXXXIV.

Хто скаже більш-за-все? Хто може більш,
Ніж похвала, що нею ти самий?
В чиїм би замкненім достатку зріс
Зразок — тобі подібний, нескладний?
Пісна убогість в тім пері живе,
Що до сюжету позича прикрас.
Та він, що пише, твір свій звелича,
Якщо сказав би: ти є ти якраз.
Нехай лиш скопіює він тебе,
Не погіршить природи ясний твір;
Цей дуплікат, як дотеп в світ піде,
Прославить всюди стиль його і взір.

Красиве благо прокленеш на все,
Похвал жадний, бо слави не несе.

* * *

Who is it that says most, which can say more
Than this rich praise, — that you alone are you,
In whose confine immured is the store
Which should example where your equal grew?
Lean penury within that pen doth dwell
That to his subject lends not some small glory;
But he that writes of you, if he can tell
That you are you, so dignifies his story.
Let him but copy what in you is writ,
Not making worse what nature made so clear,
And such a counterpart shall fame his wit,
Making his style admired everywhere.
    You to your beauteous blessings add a curse,
    Being fond on praise, which makes your praises worse.