LXXXIII.

Не бачив, щоб ти мусів малюватись
Й не підмальовував твою красу.
Я знав, що ти умів переростати
Пусті слова поета у довгу.
Тому я промовчав в твоїм рапорті,
Що ти зберіг і можеш показать,
Перо, що за коротке в моднім сорті
Про вартість, що в тобі росте, сказать.
Цю мовчанку гріхом моїм ти визнав,
Хоч це мені, що був німим, хвала,
Бо не краса німою буть повинна,
Як в інших ожива і помира.

Більше життя в однім з твоїх очей,
Ніж в похвалах поетів цих, ачей.

* * *

I never saw that you did painting need,
And therefore to your fair no painting set;
I found, or thought I found, you did exceed
The barren tender of a poet's debt:
And therefore have I slept in your report,
That you yourself, being extant, well might show
How far a modern quill doth come too short,
Speaking of worth, what worth in you doth grow.
This silence for my sin you did impute,
Which shall be most my glory, being dumb;
For I impair not beauty being mute,
When others would give life, and bring a tomb.
    There lives more life in one of your fair eyes
    Than both your poets can in praise devise.