Як елементом мого тіла — мисль,
Мене не спинить віддаль, щоб іти.
Поборював я відстані колись
До дальших меж, де побував був ти.
Не важно, де стоїть моя нога,
Найдальше десь від тебе на землі,
Бо мисль і морем й сушею шуга
Так скоро, як подумаєш собі.
Та думка добива, що я не мисль,
Щоб плигнуть милями туди, де ти,
І зроблений з води й землі, й дивись:
За час дозвілля стогоном плати.

Ніщо від елементів не дістав,
Лиш стогін символом їх горя став.

* * *

If the dull substance of my flesh were thought,
Injurious distance should not stop my way;
For then, despite of space, I would be brought,
From limits far remote, where thou dost stay.
No matter then although my foot did stand
Upon the furthest earth remov'd from thee;
For nimble thought can jump both sea and land,
As soon as think the place where he would be.
But, ah! thought kills me that I am not thought,
To leap large lengths of miles when thou art gone,
But that, so much of earth and water wrought,
I must attend time's leisure with my moan;
    Receiving nought by elements so slow
    But heavy tears, badges of either's woe.