Повірить хтось колись у мій сонет,
Що сповнений твоїх заслуг теплом;
Це радше, скажуть гріб, немов намет,
Де сховано твого життя облом.
Якби красу писав з твоїх очей,
Зчислив у вірші жмут твоїх прикмет,
То згодом скажуть: „не з небес ачей
Зійшов на землю, набрехав поет.”
Зневажать так пожовклі ці рядки,
Що правди в них, як у старця язик,
Твоя краса — поета вигадки.
Що їх роздув він під античний штрих.

Як жив би в час той твого роду син,
Ожив би й ти від нього та й цих рим.

* * *

Who will believe my verse in time to come,
If it were fill'd with your most high deserts?
Though yet, heaven knows, it is but as a tomb
Which hides your life and shows not half your parts.
If I could write the beauty of your eyes
And in fresh numbers number all your graces,
The age to come would say 'This poet lies:
Such heavenly touches ne'er touch'd earthly faces.'
So should my papers, yellow'd with their age,
Be scorn'd, like old men of less truth than tongue,
And your true rights be term'd a poet's rage
And stretched metre of an antique song:
    But were some child of yours alive that time,
    You should live twice, — in it and in my rime.