НЕ ПОВТОРИВШИ МОЦАРТА
На вічність немає ради: хвороба, гарячка, спазм —
зірка впаде на клавішу під черепичним дахом.
Хто б ще тебе у світі так стостаранно пас,
як не окаянна сірість в таємнім плащі невдахи.
О ця будівнича заздрість єднає міцніш вериг.
Блука запізнілий промінь, містком перекривши прірви.
Йому не стачало слави. І ти поділивсь: бери! —
запивши з чужої чаші. І хто вас тепер розірве.
Прости їм напливи жовчі, зникнення партитур,
підпиляні срібні струни, футляри, начинені зміями,
солісток дешевих опер їдкий карнавальний тур…
Залижеш рубці за дамами серця — тире — повіями.
Всі продадуть. А, врешті, поплачеш за ними всмак,
а за собою — тільки град чорних значків на рисках.
Ти зрозумів: то — кода, і твоя персональна, так,
навіть якщо не схочеш — її тобі просто втиснуть,
неначе кілок під віддих, у зуби просмерджений кляп,
щоб звуки не рвались з горла, бо ти між них надто білий.
Втікаєш з власної шкури на дикім коні охляп,
марне рвучи молитву, котрої тебе не вчили.
А вчили паскудно легко. Ніколи було, ні…
Неначе осінні мухи, все ті вискливі гами.
Затхлого натюрморту дух на чужій стіні:
суміш старої риби з курячими ногами.
Аорта стріса, мов арфа, дієз розриває м’яз.
Куди воно котиться к чорту срібло дрібне, тарелі?
В пародію перебування, у котрій насмерть зав’яз,
мов яблука на куферку й блощиці в брудній постелі.
Все возведеш в гармонію, хоч та випадає в дис,—
так, як обвалює ліплення глиняне злоте квіття,
так, як бунт клавесину і твій персональний — вниз
тягне тебе твій витвір й гниле розбрудне століття.
Ти старієш по хвилинах, що іншому — на роки.
Пімщається клавіатура і пальці товчуть, мов гирі,—
усе іде надто добре і бог не зніма руки
з подертої камізельки (нав’язливий мамин виріб).
А звуки ламають череп — їх пре навісний огром,
так наче спішаться жити, щось знають окреме й тихе.
Хоч, може, усе напродаж: таланту непевний тромб,
життя розхапані крихти,— ти їх залишив на вихід.
У місто заходить грудень. Вино зігріває креш,
залишене чоловіком, що більше на жінку схожий.
І ти відробляєш срібний і ставиш на долю теж.
О, як гримить “Lacrimosa”. Ти чув, милосердний боже?
Написано, як для себе(для чого, зрештою, “як”)
кордупликом, самотинцем, безхлібником — називали?
Та хто мені тутки рівня, панове? Любімо факт.
Чи, може, то ваша ситість карбує ноти фіналу?
Хоч прив’яжи ту руку — вершить свої дива.
Вам, котрим угріло сорок і світ обвисає м’ясом,
хочеться не почути. Форте! І — раз, і — два…
Вибачте за відвертість, я помилився часом.
Знову розпустить пір’я зальотне крило зими
серед чужого міста, де все ще бажає статись.
Добре вдягнути светра, скрипнути зночі дверми
і, як удасться не повернутись — не повертатись.
І хай після того всохне рука, що дає миш’як,
згорбленого капельмейстра як шанс відпочити трохи.
Між глухонімі дерева, розхитаний, мов вітряк,
він буде себе розчиняти в погаслім вікні епохи.
А позаяк уже тисне комір, під груди б’є,
а позаяк вже руйнуються навіть ангельські хори
я вам уточню: не тіштеся, бо я іще трохи є
і, як не печально, буду, забувши memento more.
Я надто багато мусив: за стріху, за хліб, за гріш,
за молодість, за нахабство, зігнувши голову, першим,
за припис тупим стилетом на шкурі, де хочеш — ріж,—
оце мої партитури. Хто зможе — хай перевершить.
Ви розділіть маєтки, вирвані в час чуми,
ви пережуйте титули, виплакані у спальнях.
Вам відіграють оперу інші, що за дверми,
а я уподібнююсь назві “Викрадення із сераля”.
Так важко вийти на коду, неначе котити міх.
Що мене ще тримає? Життя, переконане жити?
Із нього лишились рамці, по-мудрому кажучи, міф,
неначе по маскараді костюм на привида шитий.
Мені вже направду пусто. Не звикну , якщо не звик:
торги, перемоги, браво,— кусайте, хто має зуби.
Хай буде здоров замовник, визвольник, жартівник,
що, ледве чи пригубивши, хітливо цілує в губи.
Всім заздрісникам — по учті у пиві і у меду,
на довгі столи — м’ясива в петрушці і у селері.
А я розберусь із собою. А я вже майже піду.
І раптом мене заверне: А що, як це не Сальєрі?
А що, як це не Сальєрі?! Місто зліта з основ.
Іронія від фаната (облізла стара лисиця!)?
Тоді світ не має смислу і звукам гамує кров,
і я завагавсь у дверях, і хай це мені проститься.
І випито все до краплі. І стукає метроном.
Хтось різко кричить фальцетом, із крони шугає птиця.
Ні миті на запитання. І вже над Добром і Злом
я опускаю руки, і хай це мені проститься.
На вічність немає ради, вона вибира на смак.
Фальшують мої хористи і пахне зелена глиця.
Панове, не мучте музику,- змахну, обірвавши такт,—
вона не пускає звідси, а це мені не проститься.
А що, коли? Не встигаю. Не знатиму до кінця.
Дарма проклін недоспілий ім’я доганя по саду.
Усе відроблено справно: у нього, у тебе, в Отця,
у перших сопрано, у котрих трісло нутро гліссандо.
Неначе струна, прикмета. Вивірена, як змах.
Вона не лиша надії, що все ж, десь-не-десь, а тліла.
Якщо ти самотній зараз, то, окрім зими, нема
ані згадки істоти, що тут би тебе пригріла.
Тож вивільняйте душу, голу, сумну, як є.
Хто б наперед нам мовив, як то насправді шкода.
Я не писав репризи. Решта на аркуші є.
Хочете — продиктую: ліга… фермата… кода…
…Не повторивши Моцарта, збиратиме світ врожай.
Віддавши останній вексель, всіх дорогих отвергши,
він уже матиме голос, котрим переплаче жаль,
і буде йому віднині на одну музику легше.
***