* * *
Летять кульбаб прощальні парашути,
їх небеса приймають, як сиріт.
І знає точно „бути чи не бути”
цей навчений осінній мудрий світ.
Підбивши суму чергових маршрутів,
нових знайомств, старих нудних дощів,
тісна пора вже заганяє в кутик
грипозний клен в болоньєвім плащі,
покинутих котів, бабусь, мисливців,
де тепло всім і де горять дрова,
і спогади населюють столиці
малих держав, де править кропива.
І до весни думкам літать у вирій,
книжкам — в огонь, снігам — в чуже вікно.
І самота як сатанинський виріб
у провінційнім порванім кіно.
Що я роблю у цім аероклубі,
тюрмі часу, поділеній на два?
А винен вірш, який тебе ще любить,
мене продавши. Він скінчить у грубі.
Тоді і з нього облетять слова.
***