|
Данте АЛІҐ’ЄРІ
БОЖЕСТВЕННА КОМЕДІЯ. ПЕКЛО
З італійської переклав Максим Стріха
ПІСНЯ ОДИНАДЦЯТА
Ось вийшли ми над урвище глибоке:
громаддя скель там кари оточило
жорстокіші від тих, що зріли доки;
і так страшенно звідтіля смерділо,
з глибин похмурих отієї ями,
що вдвох ми відступили за могилу;
там напис я побачив зі словами:
«Я — папі Анастасію в’язниця; *
він за Фотином рушив манівцями».
«На хвильку варто нам отут спиниться,
щоб звикнути, і через надто сильний
тутешній сморід дуже не гнітиться», —
учитель мовив. Я ж: «То мимовільний
спочинок хай пожиточно ітиме».
А він: «Побачиш: я до того ж схильний.
Мій сину, поміж скелями крутими *
лягли трьох кіл щоразу вужчі дуги,
мов ті, що ти вже розвітався з ними.
Ущерть їх душі повнять недолугі, —
те згодом сам побачиш серед мряки;
та перше взнай, за що зійшли в ті пруги.
Ненависне для неба зло всіляке,
що ближнім чинить шкоду, для котрого
обман та сила * — діяння двояке.
Проте як вада сімені людського
обман Творцеві над усе огидний;
в найглибшім з кіл караються за нього.
А в першім — здвиг шаленців страховидний,
і, що насильство три відміни має,
там поділ на три смуги відповідний.
На Бога, себе й ближніх зазіхає
насильник, — на людей та їхні речі;
хай цю науку розум твій приймає.
Гвалтовну смерть, каліцтва й кровотечі
вчиняють ближнім, завдають їм скрути
через рабунок, здирства й колотнечі;
тому то вбивці й забіяки люті,
грабіжники й громили в першій смузі
окремо кожні зазнають покути.
Життя своє котрий піддасть нарузі,
чи знищить скарб свій власною рукою,
за те карається довіку в тузі
в середній смузі той, хто сам собою
покинув світ ваш, статок свій розвіяв,
де мав сміятись, плакав із журбою.
Хто ж божеству насильство заподіяв,
у серці несучи хулу й невіру,
а чи єство зневажити затіяв, —
найдальша смуга тим воздасть уміру,
що віддались Каорсі * чи Содому,
чи зневажали Бога потаймиру.
Обман гризе сумління, — чи свідомо
ошукано того, хто довірявся,
а чи того, хто не звірявсь нікому.
Знай: другий чин зламати заповзявся
любові в’язі, від природи дані,
то ж в іншім колі набрід поєднався:
облесники та брехуни погані,
фальшівники, злодії, ворожбити,
продажні, курварі та решта твані.
А перший чин поклав не лиш розбити
природну в’язь любові, — ще й до того
зв’язок довіри нищить цілковито;
тому в осерді ладу світового,
де Діте * замкнено в найменшім колі,
покарано навік зрадецтво строго».
А я: «Учителю, ясне доволі
мені з твоєї мови, хто в безодні
якої з грішників зазнає долі.
Але скажи: чи ті, в багві холодній,
чи вітром несені й дощами биті,
чи ті, що кинуть сутички не годні,
чому не мучаться в огненнім Діте,
коли вже Божому підпали гніву;
коли ж бо ні, — то чом повинні скніти?»
А він мені на те: «Даюся диву,
як розум твій блукає манівцями,
покинувши стезю свою правдиву.
Чи й справді не знайомий зі словами,
що в «Етиці» * наводять три провини,
засуджені найдужче небесами:
нестриманість, злостивість, ще й тваринне
шаленство? — та нестриманість, одначе,
гріх менший перед Богом для людини.
Коли ж усе розважиш ти терпляче
і пригадаєш, хто не долучився
до сонму душ, котрий у Діте плаче,
тоді збагнеш, чом вище залишився
весь їхній здвиг, від злішого осібно,
і присуд Божий щодо них зм’якшився».
«До сонячного променя подібно
ти млу розвіяв, втіха із тобою
не тільки знать, а й вчитися жадібно.
То ж поділися мудрістю ясною:
чим Боже милосердя ображає
лихварство? — най вагання заспокою».
А він до мене: «Ясно промовляє
нам філософія, ще й раз за разом,
що джерелом уся природа має
Господню мудрість із мистецтвом разом, —
в тім з перших речень стане неоцінно
для тебе «Фізика» * дороговказом;
отож мистецтво ваше, що незмінно
як учень майстру, слідує природі,
внуча є Боже, третє вже коліно.
Якщо «Буття» * згадаєш при нагоді,
природа із мистецтвом спонукає
людей, аби жили з Творцем у згоді;
проте лихвар шлях інший обирає,
з внучам природу зі своєї волі
заради іншого він відкидає.
Але рушаймо, — ген на видноколі
вже Риби зблисли понад небокраєм
і Віз до Кавра похилився долі, *
а шлях ще довгий подолати маєм».
***
|