Пантелеймон КУЛІШ

МАРУСЯ БОГУСЛАВКА

ПІСНЯ ОДИНАДЦЯТА. Дума четверта

Розчинились у гетьмана
          Рундукові двері
Проти тої золотої
          Пишної галери.
На рундук, мов голуб, вийшов
          Сивий, волохатий.
Се не голуб волохатий —
          Велетень крилатий.
Перед ним Левко лицарське
          Приклонив коліно:
Так хороброму юнацьке
          Серце повеліло.
«Батьку! Привітай малого
          Чуру низового,
Що, було, тобі сідлає
          «Лева» вороного *.
Привітай, крилатий орле,
          Козака-понуру *,
Що, було, тобі на морі
          Грає у бандуру.
Під твоїм палким натхненнєм
          Я співати вчився,
За твоїм благословеннєм
          З бесурменом бився.
Речі несказанно дивні
          Сталися зо мною;
Бо під батьківськими крильми
          Я з'учивсь до бою.
І твоя звізда щаслива
          Козакам світила,
Бо не людська. Божа сила
          їх човни водила,
Духом сили пресвятої
          Й та душа горіла,
Що з турецької неволі
          Нас ослобонила.
Се  в о н а  тобі галеру
          З чужини прислала,
Щоб рука твоя невіру
          Тяжко покарала.
Ми ж, стратенці бесурменські,
          Обреклись оброком
Нищити краї турецькі
          Під орловим оком.
Тридцять нас братів спряглося
          Превеликим горем,
В побратимстві поклялося
          Перед Чорним морем. —
Потіль плавати й літати
          По морю й по полю,
Покіль нас орел крилатий
          Водить за собою.
По десятку ми до себе
          Невмирак з'єднали *,
Щоб гетьмана опріч тебе
          На войні не знали.
Маєш нас таких три сотні
          Як одну людину,
Що клялись і в преісподню
          Лізти до загину.
Заточи гармату, тату,
          На скалу крутую:
Вергай азіату-кату
          Нас у пельку злую.
Ми перервемо диханнє
          Демону Осману,
Над усяке дивованнє
          Лютому тирану».
І рарогом одинокий
          Старець стрепенувся,
Очі грають, стан високий
          Стрімко розігнувся.
Навкруг нього повіз хату
          Старшина постала.
Корогов над ним хрещату
          І бунчук держала.
Озирнувся, усміхнувся,
          Мовив: «Добре, сину!
Ти до мене пригорнувся
          У саму годину.
Гей, коня! Рушати війську!
          Порохи й гармати
На дорогу Борщагівську
          Зараз виряджати!»
«Не турбуйсь, гетьмане-батьку!
          Старшина озвалась, —
Вже Бородавчина зграя
          У степи загналась.
В Білій Церкві в Остророга
          Корчму спліндрувала,
Вбила рандара старого,
          Дочок зґвалтувала.
Вбила й пса його, й якогось
          Німця-землеміра
І всіх трьох перед порогом
          Рядом почепила
Та ще й надпись положила:
          «Жид, лях і собака —
Все дияволова жила,
          Віра все однака». —
«Кочубею, синку! Горе!
          О гірка година!
Бач, яке гультяйство плодить
          Мати Україна?
Козаки! Ми бачим, як ви
          Всі попропивались:
Ледве де в кого халяви
          Да штани зостались.
Гайда, воле, в Дике Поле 107,
          Воле звірювата!
Покіль знайдем понад морем,
          По заслузі ката.
Вже ваш карб і жида сушить,
          Стоя на пристінку:
Позакладували й душі
          Чорту за горілку…
Геть від мене! Я не хочу
          Більш гетьманувати…
З трьома сотнями охочих
          Буду воювати.
І коли Господь поможе
          Довше в світі жити,
Проти турка буду, може,
          Ще й царю служити.
Буду в нього, мов на чаті,
          Від ляха стояти,
Татарву в степах жахати,
          Дону пильнувати…
Геть від мене!» — Заридали
          Голі чуприндирі
І чубами землю вслали
          Гирі-макотирі.
«Батьку! Не карай нас грізно
          Під таку годину:
Не засмучуй нашу рідну
          Матір Україну!
Ми Бородовку-поганця
          У степах піймаєм
І мечем твоїм, як ланця
          Хижого, скараєм.
Тільки б ти обмислив штаньми
          Нуждену голоту,
Воюватимеш із нами
          У свою охоту.
Чи на вітряному морі,
          Чи на суходолі
Накладати головою
          Раді в твоїй волі.
І картай нас, і карай нас:
          Ти — наш батько рідний,
Ти суддя у нас єдиний,
          В суді непохибний». —
«Так і бути, — промовляє
          Сагайдашний стиха. —
Більш копи не буде з вами
          У поході лиха.
Чури, гов! Порозпрягайте
          Волики квітчасті:
Більш не будете рогатих
          По долинах пасти.
Мій Левко таку не з жарту
          Жертву нам приносить,
Всіх киян — міщан і шляхту —
          На трапезу просить.
Просить їсти хліба-солі
          З тридцятьма братами,
Що спасенний шлюб на морі
          Побратимський брали.
І в тім шлюбі перед морем
          Руським поклялися,
Що на смерть великим горем
          Бойову спряглися.
Будемо ж бенкетувати,
          В кобзи вигравати,
І піснями понад хмари
          Духа підіймати.
Ой, нехай же кобзи грають,
          Нехай дзвонить слава,
Нехай чують нас і знають
          І Москва, й Варшава!»
Уклонивсь Левко з братами
          За хороше слово
І, зітхнувши, до гетьманських
          Так гостей промовив:
«Бенкетуйте, любі гості,
          Я з братами мушу
Пожуритись-помолитись
          За велику душу.
Що з неволі престрашної
          Нас повизволяла
І на турчині помститись
          Нам завітувала.
За сей бенкет вона злюці
          Жизню заплатила
І навіки мене в тузі,
          У жалю втопила».

***

Джерело: анонімний дописувач.