ТІЙ, ЩО РОЗСИПАЄ ЗІРКИ
Не весь час чужа і горда ти,
Й мене ти не хочеш не завжди.
Тихо й ніжно, наче уві сні,
Інколи з’являєшся мені.
Пасма на чолі твоїм лежать.
Їх мені не вільно цілувать.
І горить очей великих зір
Магією місяця і зір.
Ніжний друже, лютий враже мій,
Кожен крок у тебе всеблагий,
Наче йдеш ти серцем навпрошки,
Зорі розсипаючи й квітки.
В тебе це не знаю звідкіля,
Тільки чом ти світиш так здаля,
І тому, хто був з тобою мить,
На землі вже нікого любить?
***
© Максим Стріха. Всі права застережені.