ІЗ ЛІГВИЩА ЗМІЄВА
Із лігвища змієва,
Зі славного Києва
Не жінку я взяв — поторочу.
А думав — примхливицю,
Гадав — норовливицю,
Веселу пташину співочу.
Покличеш — зіщулиться,
Обнімеш — то скулиться,
А місяць зійде — затомиться,
І квилить-ридає,
Немов упадає
Над мертвим, і хоче топиться.
Їй мовлю: “Хрещеному,
З тобою по-вченому
Возиться мені не під пору”.
Аби ж те добро її —
Та в вири Дніпровії,
На Лису відьомськую гору.
Мовчить — лиш їжачиться,
Для неї все мрячиться,
Жалію її, неприкаяну,
Мов птицю знесилену,
Березу, похилену
На Богом закляту закраїну.
***
© Максим Стріха. Всі права застережені.