МІСТЕРІЯ (МІСТО-МРІЯ)
Місто прокинулось.
Дивно, а може воно не воно, а ВОНА – себто жінка, яка прокинувшись,
вдихнувши повні груди ранкового шалу, тихенько будить своїх дітей, обіймаючи
їх, обціловуючи усміхом освітлених вікон.
Врна молодою, зграбною ходою вирушає в новий день,
в країну почуттів, перспектив, знапхідок і втрат – в Країну Сонця.
– Гей, сонько, прокидайся,
Вставай!
Освіти!
Освяти і наповни
Мене своїм світлом.
Не барись, я заскучилась, брате, за вітром!
Я втомилася, милий, без співу!
Прокидайся, коханий, вже ранок!
Він почув, він піднявся з небесного ложа,
І своїм злоточубом осяяв Кохану,
Вітром з неї здер пелену ночі,
І оголена, дивна, прекрасна постала вона перед світом,
Він наповнив її жовтожаром, небаченим свтлом,
І в цілунку злилися, що ймення йому буде День.
Моє місто горіло у вихорі дивного танцю,
Моє місто кохало, кохалось, рвалося на волю,
(воно божеволіло!)
місто-жінка у дикім екстазі світанку
наші душі скорило,
серця поневолило.
***
© Юрій Заруцький. Всі права застережені.