Оксана КУЦЕНКО

* * *

Ця завіяність в осінь —

 тиша до хрускоту пальців.

Мовчимо.

    Але коси бояться диму і смерті.

По заглибинах в мокрім піску,

        по суцвіттях мольбертів

Пізнаємо цей час,

  що малює завмерлих у вальсі.

Це так схоже на нього —

уперто і несамовито

Пролітати чужинцем

   крізь наші жалі і спокути.

І лишатись під серцем

солодким ковточком отрути,

Пізнім щастям комахи —

у пазурцях втримати літо.

Те, що виросло в ньому —

у зморшках землі,

                        поміж стебел,

Поміж темних струмків,

що зітліють у перших завіях

… так нечутно,

  як сивіють новонароджені змії,

Що повзуть з димарів

у вітрами розхристане небо.

***

© Оксана Куценко. Всі права застережені.