* * *
Згин манив мене простором
берегкого шатра,
Я була майже росою,
на уяву падка.
Під звістуючі поклики незбагненних заграв
Клала пучками поглядів мерехкий фіміам.
У навіяне марево я вже марила йти
У пориві потужному від печалі й сльози.
Та узявши до серця пошанований стрим,
Все боялася рушити і покрилася ним.
***
© Галина Мирослава. Всі права застережені.