* * *
Ти не вмієш радіти — тому я мовчу за двох.
Підростають з вазонів змарнілі за зиму квіти.
Сходить місяць рікою, що дім забира і льох,
І голубить обличчя, і, ніби востаннє, світить.
Псяча відданість дневі й котяча в’юнка хода
Найтемнішого часу, що нас все одно вполює…
Все одно в передгір’ях спиняє свій плин вода,
І наш дім — тільки човен, що нею не помандрує.
***
© Оксана Куценко. Всі права застережені.