* * *
Вони цілувалися в парках, садах, у скверах.
Вони відчиняли двері, які не можна.
Вона була хижа і чорна, немов пантера.
Він був сонцесяйний і вічний, немов художник.
Вони розлучалися бути ночами разом,
У снах імена шепотіти, шукати долоней.
Він зранку голився тоді, як вона щоразу
Кудись поспішала вчитися — перший дзвоник.
Їх просто занесло у квітень вітрами, снігом,
Затемненням сонця, безвиході високостю…
Його зустрічала оселя дитячим сміхом.
До неї надвечір заходили чемні гості.
Він потім назвав це “гріхом”, а іще — “інтригою”.
Вона це назвала просто і сумно — “досвід”.
***
© Оксана Куценко. Всі права застережені.