Олесь ГОНЧАР

СЦЕНА В СТЕПУ

А найприкріше для мене,
Що свідків тоді, як на зло,
Цієї страшної сцени
У мене в степу не було.

Коли я наїхав на міну
І кінь мій став на диби.
По самі йому коліна
Зчесало обидві ноги.

І дивиться він похмуро,
І каже: ти думаєш, я німий.
Ти відстібаєш кобуру,
Що ж… коли хочеш… Добий!

Тоді був і я потрібний,
Коли я тебе рятував,
Тоді ти в підкови срібні
Дбайливо мене взував.

Ти у віршах тоді славословив,
Ніяк нахвалитись не міг.
А зараз ти хмуриш брови,
Коли я лежу без ніг.

Може, й для мене нежатий
Десь шелестить овес.
Може б, і я хотів мати
Аби хоч який протез.
Не думай, що я не знав,
Куди я ногою ступав.
Я теж ветеран —
Увесь із зашитих ран.
Їв би одну солому,
Пив би не воду — лід.
Якби вернувся додому
Живий… хоча й інвалід.

Грудень, 1944