Галина ГЕВКІВ

НА СМЕРТЬ НАЙБЛИЖЧИХ

Голос ваш блукатиме невпізнаним,
тримаючи за горло батьків відчай,
байдужий до слабкости, що його спіткала.
Ціною за виклик зітнуться втричі спини,
луною вдарить зітхання під одежею,
для святкового дня відібраною.
Визбирані зернятка з дідуха
засіються в неуникне, в порожнє…

Витоків чари лінійками стрибатимуть
від кінця до початку.
Мудрість найбільшої істини
передчасно гірка для непосвячених,
страшна на полотнах білих,
візерунками карбована.
Делікатні чуття стають на варті
миті відвертої без відступу,
захищають слабкий розум від примирення,
відвертають очі в бік живих.
Може плакальниць супокійні голосіння
полегшать нам ініціацію.

Торкніться віями опалими мене,
забуту в гладіолусах високих, не чесану,
нашепотіть подивувань наївних,
розвійтеся по полю озимою пшеницею,
порами на шкірі
випийте смуток нескорених.

Випадково падають знаки:
двічі — завжди збудеться.
Третім захочеш бути — поведеш дивізію,
почнеш і закінчиш бойовище,
ніколи не утвердивши ані війни, ані себе.

Коні блискучі, коні любі,
не падайте посеред вулиць від знемоги,
ви мусите привезти води й воску,
щоб запах був терпкий,
щоби по-справжньому повірили
у сенси однозначніші,
аніж блукання світом розтелепане.

У тебе очі — то пелюстки гарячих вір.
У тебе ноги у вінки озуті,
стернею холодною до ран заціловані,
ноги без призначення.
Неси свій тягар!
Долоні твої нехай не змокріють…
Візьми її за руку, тую дівку,
поведи до шлюбу нерозважливо,
по дорозі віддай перехожому
у час минулий.

Вод епізодичні кола
скульптури з каменів не зворушать,
вона союзниця свя?та,
вона русалка.
Бачу тіні неоплакані,
що на вас падуть,
що під вас лягають,
що про нас не забудуть.

Зробимо, що вдасться.
Заспіваємо, що не вимерло.
Проп’ємо один одного кубками повними,
що не годен їх підняти самому.
Наступних оберемо спільно.

***