РИБА
Літніми вечорами ми знову чуємо,
як місяць падає сухою шишкою
на плече мандрівника.
Яніс Ріцос
Далеко у хащі незнані,
де глибше, де довше, певніше
ми несли сокири на плечах,
ми знали щось дуже таємне.
Спекотне брудне листовиння
ловило за ноги і трупом
благало знайти суходолу,
де зможу я друга сховати.
Не знали дороги до правди,
і правди не знали на вигляд,
навчилися смерть малювати
у кожній тарілці з узором.
З нас кожен синів сім народить,
сім кожен синів поховає.
Ти будеш мов донька єдина,
пізнаєш підземне Найперше.
Ми Рибу знайшли серед лісу,
ще трохи живу на пів тіла,
трималась корінням за землю,
тягала нас морем три доби.
Струнку її, білу, довжезну
по черзі ми вправно рубали,
як добрі маститі рибалки,
бенкет наш дзвенів аж у Темнім.
На суд притягнули Рибину,
поставили в сторч аж до неба,
і в ґрунт закопали по пояс,
мов крайку вчепили новеньку.
Із неї вода не вмовкала,
ми кров її пили джерельну
і всі дивувались спросоння
кісткам, що літали птахами,
і цілились просто у серце,
і дерлись нахабно до храму.
З луски ми зробили кольчуги,
очима засіяли поле.
Труна твоя була чистенька —
ми з неї кістки вибирали,
і з кров’ю боролись невміло,
не пили вже більше, молились.
До царства підземного боса
піду одноруким вигнанцем
шукати у дальній дорозі
ту Рибу, тебе і його.
***
© Галина Гевків. Всі права застережені.