ПРОЩА
Так прикро, що мине останній погляд,
стискання рук під крони відлетить…
Та хто це допустив такий недогляд,
що ліра не замовкне ні на мить?..
Торкає віри трепетні пелюстки,
ніяк чар-зілля не здола забуть.
Збере нам пам’ять всі дари у хустку
і наче мати випровадить в путь.
Пошкандибаємо із дір в сандалях,
бездомні діти — сироти малі,
прощення визирати в сірих далях,
де небо висне тягарем землі.
О, мій прекрасний вірности королю,
як довго нам до царства ще іти?
Ми забруднились сумнівів смолою,
ми домом звемо пастку самоти…
І шлях веде, здається, нас по колу,
і зміна лиш одна — старіє час…
Зоря співає ранам колискову
і дмухає на місяць, щоб не згас.
Розповідає Парка нитку долі,
близької втрати тихо хлипа страх.
Тіла свої, на честь поразки голі,
повеземо до раю на човнах…
У вушко лагідно всміхнешся зрання,
і сила знов поллється через край,
бо правда є у вічних цих блуканнях,
сліпим вигнанця зойком це співай.
Віддячить світ за ту велику ціну,
що ти в казну за мене заплатив,
він вибачить нам слабкости провину,
бо має доказ, що колись любив…
***
© Галина Гевків. Всі права застережені.