ВУХО НА ХОДУЛЯХ, ОКО В ЦУКРІ
1
тінь без тіні…
її мова надто швидка…
люди записували слова на плівку…
розкодовували —
марно…
її мова надто внутрішня…
без сенсу…
дощ без звуку,
стукає і плює…
вона відчувала його безодню…
намагалася розповісти їм…
даром бачення ділилася з невдахами…
калабані морів будуть сумними…
їх у безрусі затопить слина…
гнитимуть за тим дощем…
їхня отрута пошириться
і мокрі землі
асфальтного кольору
тужливо стогнатимуть
під суворим скаліченим небом…
а вона…
цілуватиме їх підошвами…
а небо устами…
а калабаням подарує тінь
із власної душі
без сенсу…
2
Звук падає на передпліччя…
Звук залишає синці…
Хіба так грають сурми?..
Хіба так карбують крок?..
Якого кольору прапор на замку?..
Палайте, матері? !
Нарешті повноліття
святкують нині всі…
Ордени почеплені заслужено…
Невловимість звуку
вимовляють по буквах…
завмирають у чеканні…
3
А ми з тобою ходимо
по різних дорогах неба…
і сонце у нас відтак різне…
а ми з тобою слухаємо
різний плач тротуару…
і землі під нами немає…
немає такої… однакової…
І живуть собі наші оркестри
отак поодаль.
І повзають понуро.
А як дізнаємось,
що назустріч один одному
лиш крок ступити,
то зазвучить все довкола
ніжним стоголоссям…
Проте ніколи не зрадимо своїх
різних доріг… різних сонць…
різних неб… різних сліз…
Хоча вже усвідомили,
що до єдиної музики лиш крок…
вже навіть ступили той крок
…два рази…
…на різних дорогах неба…
4
Навіщо тобі їхнє зрадливе сонце?..
Я розкладу багаття…
Чи може скляна сфера зігріти краще
за вогненні язики, краще за палаюче тіло…
Залишайся…
Нащо тобі їхні звуки?
А нащо та тиша?..
Тут… поруч… без тиші і звуків,
біля мене, де твій звук, якого немає,
зливається зі звуком світового я…
Залишайся…
Навіщо тобі їхній тротуар?..
Тільки разом, тільки без меж…
Тут не вказано, де ходити по солоній вигадці,
а де не можна…
Тут ходи усюди,
а усюди заборонене… ходи,
лети куди завгодно!.. тільки тут, поруч мене…
Залишайся…
Чи потрібна тобі їхня правда?
Об’ємна правда,
кожна грань котрої криве дзеркало…
Я розповідатиму казки,
що вони такими мудрими словами нарікають…
І не буде вона нам придатна,
бо тільки ми… і світ наш… і казки наші…
Залишайся…
Нащо тобі їхні тісні обійми?..
Тимчасова приманка,
прорахована сотнями фахівців,
непевна приманка…
Обійму тебе міцно-преміцно всім буттям…
нема пастки……..нема приманки,
лиш міцно-назавжди…
Залишайся…
Чи хочеш ти їхніх бід?
Невдячних завойовувачів, грубих окупантів…
Вони тебе заллють бетоном… і знову приманка…
Тут… поза стражданням,
де тільки почуття…[одне],
просіємо все босоніж крізь дірявий клуночок…
Залишайся…
Нащо тобі їхня зрада?..
Нащо тобі їхній біль?..
Я подарую власну зраду,
навчу болю, навчу терпінню…
Наче згарище… ніби порожнеча… немов безмежжя…
наче легенда… ніби тенета[ґрати]… немов ідилія…
наче смерть…
Залишайся… залишайся… залишайся…
5
Світанок не зачепить тіла…
Усі твої доторки залишаться лежати
у кубках,
зашарівшись од вина.
Усі твої крики постануть стовпами,
на них обіпреться геній світу.
Творіння приймають дар,
кладуть власні тіні до ями —
живуть вічно.
Зло ділить води,
з них народжується нова істина.
Ані кроку!
Почуття страху розширює простір,
безодня опиняється внизу…
Не засвічуй лампи…
Залиш свої таланти у мені.
6
божевілля знаходить контури…
тіні стають лініями і непокояться…
скоро
зовсім не залишиться
сміливих думок
у безколірній мжичці…
вони боятимуться його
і божевілля
намагатимуться опанувати…
та жодні звичайні тортури
не подіють…
коли ти ніч провів
у чарівних брамах старого міста,
у темряві вдихаючи
дим омани,
лиш тільки одне почуття:
ти справжній…
справжній божевільний…
єдиний правильний діагноз,
який ставитимуть лікарі
звичайних…
забагато страху
супроти однієї пари крил…
минуле вигинається
під спільним бажанням
ним володіти…
коли вечір заливає гаряче
олово…
а олово те витікає…
із самісінької середини
тебе самого…
діряве тіло хилиться на камінь…
у плазмі світу розчиняєшся,
як цукор…
7
щоночі
сьогодні переливається
у знову ж сьогодні…
сума істин ділиться до єдиної…
старий годинник поспішно бамкає —
рахує миті до старту…
коли відчуваєш кожну секунду,
коли стук твого серця
струшує земну пилюку,
залишаючи правила часу далеко позаду,
ніхто тебе вже не наздожене…
і коли бажання старости
нещадно стискатиме скроні,
тиші шукатимеш у дзвоні…
секунди…
неначе птахи над містом…
як часто їх не помічаємо,
а вони все гарчать…
обов’язкова деталь міста —
оті птахи…
невід’ємна частина світу —
твої секунди…
колії біжать у видиме,
кокетливі вогні
пишуть струнку музику
тонкими металевими підборами —
прислухайся…
ніколи не почуєш захоплених оплесків,
якщо не навчишся слухати порожнечу…
не пізнаєш радости мудреця,
якщо сенс перегонів
шукатимеш ззовні…
***
© Галина Гевків. Всі права застережені.