+ + +
В самоті, де тепло і солодко,
темна персть, як черепаша плоть.
Дні сепневі – сірники короткі –
дерево і скло, і сам Господь.
Вже ріки нема – ні за рікою
жінки золотої, ні снаги
звуку паперового, що втроє
складений, як вірші і сніги.
Осені цегельня, цера снів.
Теплий дим, прокислі вина часу.
Янголи – як тінь на полотні –
зупинились, не відкривши засув
остраху. Ні тиші, ні ридань.
Порожнеча вічності як нори.
Звірі розділилися в родах,
іменах, як голоси на хорах.
Й тільки там, де самота сама,
Й вина часу згіркли, і для тіла
стебельця тоненького – зима –
чорне й біле, як самотність ділить.
***
© Василь Махно. Всі права застережені.