* * *
Як тужливо схилилися трави!
Тиша тиш на принишклій землі,
Ніби десь мотогонщик зухвалий
Впав з коня, не скінчивши раллі.
Він упав у далекій пустелі —
Темна кров над смаглявим чолом.
Він заснув на піщаній постелі
І не зняв свій червоний шолом.
А над ним — міражі і бархани.
А над ним — нерозгаданість хмар.
І, вгорнувшись в рожеві тумани,
Зачаїлись Париж і Дакар.
А в пустелі ні криків, ні кроків,
Ні болільників, ні ворогів.
Ах, напевне, він був кароокий,
Ах, напевне, він жити хотів.
Хто кохав його — Хельга чи Мері?
Стала вічністю радості мить.
Над красою небесних містерій
Хтось сумний і безкрайній мовчить.
І, байдужий до щастя й облуди,
До соборів, палаців, руїн,
Ведучи на спочинок верблюда,
Знайде тіло старий бедуїн.
Помовчить і зітхне: “Будеш знати,
Як палати в зухвалім вогні,
Як по нашій пустелі гасати
На скаженім залізнім коні”.
І помацає темну шкірянку
Безкінечних пісків пілігрим,
І заснути не зможе до ранку
Під злиденним наметом своїм.
Як тужливо схилилися трави!
Тиша тиш на принишклій землі,
Ніби десь мотогонщик зухвалий
Впав з коня, не скінчивши раллі.
***
© Ольга Башкирова. Всі права застережені.