Сергій ТИЩЕНКО

І ВІДБЛИСКОМ НОВИМ ВОНА ТОБІ ЗАСВІТИТЬ…

Кому з друзів чи знайомих Валерія Кикотя доводилося бувати у нього вдома, той, напевно, помітив на його робочому столі невеличкий клаптик цупкого паперу з написом:

Твоє багатство — в голові,
Твоя краса — у тілі,
Твоє щастя — в тобі,
Твоя істина — в Богові.

Живи, працюй, радій! Коли читаєш чи слухаєш вірші Валерія, то неодмінно починаєш перейматися якимось невимушеним природним прагненням не лише з гідністю достойної людини пройти відміряні тобі складні й заплутані лабіринти життя, але й зрозуміти призначення отих крутих шляхів, збагнути їх неповторну привабливість, справжню значущість та винести якусь духовну ношу, що переконливо б засвідчила недаремність твоїх “правічних” блукань. І все це виникає на тлі чистоджерельної первісної простоти, не обтяженої психоделічними фантасмагоріями реального поетичного сьогодення.

Чи керується сам автор принципами, декларованими в його поезіях, — сказати, особливо тим, хто його знає особисто, не важко. Але вартісна вага його поезій не в їх підкупній відвертості, а в тому, що В. Кикоть “відкриває” знов і знов ці принципи, оголює вічні цінності нашого нелегкого буття і робить їх доступними кожному.

Аналізуючи твори В. Кикотя, недоречно було б порівнювати їх із величною простотою творів Т. Шевченка чи, скажімо, В. Симоненка, але їх нештучне тяжіння у напрямку від ультрасучасних поетичних форм і течій до “глибинної простоти”, що є ознакою принаймні оригінальності, є очевидним.

Як не дивно, але сам Валерій поетом себе не вважає. “Ми всі у віршах виглядаємо краще, ніж у житті, — розмірковує він, — а поет — це той, хто не роздвоюється. Поезія — це, мабуть, щось складніше й глибше, ніж мої скромні версифікації”.

Було б важко сперечатися з автором цієї збірки стосовно того, хто ж є справжнім поетом, якби я не знав про майже фанатичне захоплення Валерія “простою” поезією таких поетів-філософів, поетів-гуманістів, як Роберт Фрост, Уолт Уїтмен та поезією віртуоза-версифікатора Валерія Брюсова. І так само, як дослідники творчості Роберта Фроста, до яких, до речі, належить і В. Кикоть, знаходять майже у всіх творах цього американського класика 20-го століття філософський підтекст, так і у віршах автора цієї збірки, пильно вчитуючись та вдумуючись у кожний рядок, у кожне слово, відкриваємо і другий план і широко розкинуту, тонку, але міцну, образно-символічну сіть. А те, чи є це впливом поезії Р. Фроста, чи є це власною поетичною концепцією автора, в даному випадку, нічого не змінює.

Гортаєш сторінки збірки і непомітно для себе проводиш аналогії, але не з іншим поетичним досвідом, а з самим життям, позаяк у ньому, як і тут, зустрінеш все, від чистих інтимних стосунків, до песимістичних філософсько-медитативних спостережень та волевиявних психологічних імператив, які багато хто з нас, мабуть, не раз і не два собі проголошував.

“Чи можна, запитую у Валерія, — написати про щось дуже гарно, не переживши цього самому, не побачивши вочевидь?” “Можливо так, — відповідає він, — творчість, вона завжди не без загострення кутів, але тема, що є вартою справжнього твору, на мій погляд, виникає лише на якихось зламах, або; якщо хочете, мікрозламах життя, а вже вона й надихає на створення конкретної речі”. Так воно, мабуть, і є насправді, бо хіба можливо написати ось такі, скажімо, рядки про смерть, не відчувши власною шкірою її льодяне дихання:

Хто відчував залізний холод
Від доторку її руки,
В очах у неї бачив голод —
Свої непрожиті роки…

Та й самі деякі біографічні подробиці Валерія не дають підстав для твердження протилежного. Чимало поезій, дізнаємося від автора, написано в Африці, а саме в Ефіопії, де, будучи офіцером, перебував Валерій більше двох років, і де точилася в ті роки багатолітня сепаратистська війна між північними провінціями Ерітрея і Тігре та військами прокомуністичного урядового режиму. Був у автора навіть задум об'єднати ці вірші в один цикл “Африканські етюди”. Звідси, як неважко здогадатися, і такі розпачливі драматичні аналогії, як рядки із вірша “Афганець”:

І мов призначену спокуту
За непотрібний героїзм
Ти будеш пить гірку отруту —
Чужий безмежний егоїзм.

Щось проходить, а щось минає, і фарби картин безвихідності та приреченості змінюються яскравими мазками філософських пейзажів та оптимістичних надій:

У праці довгій творчій копітливій
Ми знайдемо гармонії вінок,
В неспокої, вітрах і зливі,
В красі природи, в свіжості думок…

або, навіть, пошуками та знахідками в таких, здавалося б, не перспективних темах, як побутова. І це не дивно, адже поезія покликана виявляти й оспівувати прекрасне у всьому, особливо там, де його помітити важко:

На кухні посуд чистий аж рипить,
Підлога сяє, мов кришталь-богема,
Борщу таріль весь маками горить,
Чим це не твір, і чим це не поема.

І знову — трагічність ритму, фатальність обірваної рими… — бо хто ж із нас “не наробив у світі цьому помилок — такої не знайти людини”:

Тремтить душа, мов цвіт на попелищі,
Мов на вітру осінньому листок,
Яке страшне те чорне кладовище
Наших з тобою помилок.

А люди всі сходять на грішну землю цю для одного й того ж — для одних і тих же почуттів, для тих самих радощів і сліз;

Вертаються теми, вертаються рими,
Емоції і почуття…
І коло це замкнене, і найголовніше тут, мабуть, здатність кожного щонайглибше збагнути суть і механізм духовної еволюції:

І врешті, — щоб збагнули ми,
Чому нас Бог зробив людьми.

Мені достеменно відомо, що у творчому набутку В. Кикотя налічується понад 300 різнопланових поезій. З них лише 60 відібрано самим автором до цієї збірки. Вибираючи твори для публікації, він керувався, за його словами, принципом “чим простіше — тим краще”, хоча моїм особистим художнім уподобанням імпонують такі, скажімо, не внесені до цієї книги твори, як поема-мініатюра “Вірменська троянда”, вірші “Червоний мак”, “Я щоденно чекаю тебе…” та низка поезій з “африканського циклу”. Ось, приміром, епіграф та перша строфа “Вірменської троянди”, в якій органічно і гармонійно переплелося і особисте, і національне, і загальнолюдське:

Троянда — образ-символ кохання,
Троянда Світу — емблема всесвітньої краси і вічної любові,
одна з складових частин універсального міфу Вічної Жіночості.

Троянда чорна — диво з дивини,
Корінням у вогненні чисті води,
А пелюстки — поєднані народи,
Там є і мій — з гучної давнини…

А вірш “Твори себе…” читач у цій збірці знайде. І здається мені, що саме цей твір найповніше репрезентує творче життєве та поетичне кредо В. Кикотя:

Стирай межу реальності і сну,
Вливайся атомом в добро собі і людям,
Твори себе, твори у глибину
І з неї свічкою освічуй всеусюди…

І не помилиться автор, мабуть, ніколи, адресуючи такий заклик як собі, так і комусь іншому, позаяк прийшов до подібного екзистенційного висновку не один сивий мудрець немолодого світу сього. Й не так важливо, хто горить яскравіше, а хто слабкіше — існування великих зірок не виключає “галактичної” потреби в горінні зірок менших. Пий із вічного невичерпного животворящого джерела, що дає тобі Бог, вдивляйся в себе, — майже по-фалесівському апелює автор, — і ти зрозумієш, як горіти і в ім’я чого:

Коли впаде на землю знову тінь
Й не будуть очі сонцями сліпитись,
Виходь до вод, щоб жадібно напитись,
Вдивляйся пильно у свою глибінь —
Вона не дасть ніколи помилитись.

Багато ще можна було б сказати про поезію Валерія Кикотя. Та чи потрібно? Вона ось — перед вами. Відкривайте і пийте з цього джерела. Кожен, я певен, знайде тут щось рідне й близьке, знайоме й хвилююче. І перед тим, як наостанок навести ще один чотиривірш Валерія, осмілюся йому порадити дописати на отому клаптику паперу, згадкою про який я почав цю розмову, ще й вислів такий:

Твоя оригінальність — у простоті…
А вірш, що захопив мою увагу, захопить, сподіваюся, і вашу:
З зерна простого хліб росте,
Із мрій простих — орбіти дальні,
Не все просте є геніальним,
Та геніальне — все просте.

***