CXXXVIII.

Як серце каже, що вона стійка,
Я вірю, хоч і знаю — це брехня
Й вона бере мене за дурака,
Якому брак про світу фальш знання
І думає, що я ще молодик,
Хоч знає, що за мною кращі дні;
Я вірю, що плете її язик,
Та ж бреше теж собі, не лиш мені.
Чому не скаже, що воно не так?
Чом не кажу і я, що я вже стар?
Кохання стрій — довір'я тільки знак,
Його рахунком років не затьмар.

Тому я брешу їй, вона мені
І цими хибами ми зріднені.

* * *

When my love swears that she is made of truth,
I do believe her, though I know she lies,
That she might think me some untutor'd youth,
Unlearned in the world's false subtleties.
Thus vainly thinking that she thinks me young,
Although she knows my days are past the best,
Simply I credit her false-speaking tongue:
On both sides thus is simple truth supprest.
But wherefore says she not she is unjust?
And wherefore say not I that I am old?
O, love's best habit is in seeming trust,
And age in love loves not to have years told:
    Therefore I lie with her, and she with me,
    And in our faults by lies we flatter'd be.