СТРОФИ САМОЗБЕРЕЖЕННЯ

І

Вчорашні тихі дні, немов маленькі втрати.
Поволі позіха бабуся Пам’ять. Смерк
її не прожене, неначе їй начхати
на цей марудний дощ, на сивий феєрверк

кімнатних божевіль, похованих у стінах,
де рухається час в електропроводах,
на божу густоту, де легше — на колінах,
на вічний цитрамон і тихе рідне “ах”.

ІІ

Між нами плаче дощ. Листи, мов ліки.
Ми захворіли на марудний час.
А ніч пірнула під важкі повіки,
і зупинились сни. Ідуть по нас

із далеку сумні, поважні тіні —
шеренга за шеренгою. Вогнів
за обрієм останні смуги. Нині
той час, коли немає манівців.

ІІІ

Прийде за днями жаль — зневіри перший предок,
і рушимо в імлу, залежні від огнів.
З думками про богів, суворі, ніби Мердок,
засмучені, в імлу ідемо без богів.

Посипле впертий час нам скроні сивиною,
змарнує швидко дні тремтінням наших рук.
А потім буде щем, укритий пеленою,
за мертвих і живих під снігом тихих мук.

ІV

Молитва за живих — проекція на завтра.
І знову за старе при чарках і свічках.
Мій Боже, схаменись, бо дотліває ватра,
а нам рости й рости в іприті та плітках.

Між Господом і Днем є невеличка шпарка,
свідомість утіка туди, де спить приймач.
А там, дивись, прийде. Ти хто такий? Сідхартха?
Однак пішов. А нам — цей божевільний срач.

V

Озлобитись на світ і плакати прокляттям,
вдивлятись крадькома в обличчя матерів —
хіба це не любов, хіба це не зачаття
незнаного для всіх, для себе поготів?

Відтак мовчання прес на розум налягає,
уже нема живих, а тільки рух ідей.
А потім буде плач і те, що шкутильгає,
та бігало раніш і гралося в людей.

VI

Ступити крок, а потім два назад,
звичайно, сумнів — оптимальний янгол,
коли перед очима мертвий Сад,
де з падолистом Бог лабає танго.

Ти пам’ятаєш, ми там не були,
ми тільки бігли на предивні звуки.
Тих днів повільних стомлені воли
давили нас, звільняли від розпуки.

VII

Багаття тріскотить і сипле іскри
у чорне небо. Ліс — німа безодня.
Працюють тиші потайні регістри.
Гряде доба, гряде доба Господня.

А нам би рік цей висидіть до ранку,
допоки сонце виповзе на крони,
й надіятись, що віднайдуть стоянку
якщо не люди, то бодай ворони.

VIII

Були спочатку вуха, а потім було Слово,
а потім будуть очі вилазити з орбіт
за те, що ми тілесні (рости крізь нас, полово!),
за те, що ми догрались у палеоліт.

Напружували мізки ми (глибоко-ідейні)
електрострумом бігу захеканих вимог.
Та перед сном маразми шукати у портвейні
нас змушує мовчання сумний, химерний бог.

1997