Джордж Ґордон БАЙРОН (в перекладі Д. Загула)

МАЗЕПА

XII

Вже ось до ліса ми добрались…
Це був безкраїй, дикий праліс
Кремезних вікових дерев,
Що вже не гнув їх вітру рев,
Лиш хмиз обламував з дубів,
З сибірських вибігши степів.
Старі дуби росли там рідко,
Та буйно слався поміж них
Густий, зелений чагарник,
І листом він пишався влітку,
Аж доки ув осінній млі
Те листя ляже на землі,
В криваво-жовтих багрянцях,
Мов кров присохла на мерцях,
Що полягли на полі бою,—
І жовті голови зимою
Так і лежать без похорон,
Такі обмерзлі, задубілі,
Що зграя круків і ворон
Уже й клювати їх не в силі.
Була це дика площина,
Хащем покрита рівнина,
Там де-не-де росла ліщина,
Могутній дуб, міцна сосна.
Але ж росли вони не вкупі,
На щастя! бо коли би ні —
Не те судилось би мені!
Тонкі сучки й гілляки грубі
Не завдавали тілу ран,
Бо перед нами розхилялись…
І жити я ще силу мав.
В вечірній холод і туман
Помалу рани затягались,
А впасти — ремінь не давав.
Крізь листя вітром кінь летів,
Лишав далеко за собою
Кущі, дерева і вовків,
Що ззаду гналися юрбою…
Вночі на тропах лісових
Я чув їх довге плиг та плиг,
Що злість собак перемагає
І влучні вистріли стрільців,—
Куди б мій кінь не полетів,
За ним по п'ятах вовчі зграї,
Що їх і сонце не злякає!
Я вранці зблизька бачив їх,
Не дальше, ніж отой сучок.
Вночі ж я чув їх шурхіт-біг,
Злодійський обережний крок
Невтомних, невідступних ніг.
Як прагнув я списа, меча!
Коли судилось помирати
В цій вовчій зграї, то хоча
Чимало й їх порозтинати!
Як дуже я раніш бажав,
Щоби ослаб скажений біг,
Тепер тремтів, як лист дрижав.
Що дикий кінь звалиться з ніг.
Даремний страх! Чимало сил
Дістав від предків він своїх!
Не швидше лине сніжний пил,
Що сліпить очі, валить з ніг,
Заносить снігом селянина,
І хоч він бачить свій поріг,
Таки від хуги там загине,—
Так нісся кінь мій по лісах,
Невтомно, дико, без упину,
Такий роз'юшений, що жах,
Немов розбещена дитинка,
Як чимсь не догодити їй —
Ще гірше! — наче люта жінка,
Що вже згубила й розум свій.

* * *