* * *
Понеси мене, коню, в чисте поле,
Чисте поле — чисте від болю…
Ні! Неси ліпше в прірви-вирви,
Збайдужіння з грудей моїх вирви,
Проросло в душу — рви з душею!
Рви з мохами сімсотлітніми,
Рви на клапті — не жалій мене.
І ні племені, ні імені
Не питай!..
По ярах крутих розсій мене,
Порозмітуй, рознеси!
Мій свавільний, друже вірний,
Буйнокрилий, буйногривий,
Коню, конику-спасителю,
Воскреси мене. Й спаси.
* * *
І вже — трава, я хочу буть травою,
Не треба квітів — просто так, травою,
І не шуміти, лиш рости травою,
Ногами — в землю, в сонце — головою,
І вгору все — крутезними плаями,
Де скелі оленів і де ведмежі ями,
Де тліє стерво і де зав'язь дуба,
Де гріє дерево земля гуцульська люба,
Рости, жовтіти, мліти під снігами,
І знов у весни рватися невгамно,
І стати гноєм, і зродитись всоте,
І дати трійло, й дати мед у соти,
Вростися в гори, в скелі, у креміння
І мати завше сили, віру, вміння,
Й зелену ватру мати в нагороду,
Як в стеблах соки рідного народу.
* * *
Скосив мене милий до світ сонця,
І стала я сіном запашним,
А він і не знає — на сіні дрімає,
На димбі грає…
Не спиться милому від запахів сіна,
Не отава голівку його обсіла,
Не будячки колють його в серце,
Не стебельця лоскочуть в пальці…
Не грав милий в дримбу — голосив,
Що мене із світоньку скосив.
Не плач, милий,— хто любить, той губить,
Лягай зручніше, та будем спати —
Рости травою, то й сіном стати.
* * *