Марія ПАВЛІКОВСЬКА-ЯСНОЖЕВСКА
(в перекладі М. Тарнавської)

Maria Pawlikowska-Jasnorzewska
Najpiękniejszy sen
(Wczoraj śnił mi się znów, dla odmiany…)

НАЙКРАЩИЙ СОН

Вчора знову приснився неждано
мій улюблений сон — незрівнянний! —
що пливу — не в воді, а в повітрі.

Люди в сні про це зовсім не знають,
бо закон притягання вивчають —
знань і поступу горді арбітри.

Сидимо, попиваємо каву,
і розмова у нас нецікава,
про панюсю якусь там сердиту…

Враз, розбивши таріль без спонуки,
скачу з крісла, здіймаючи руки,
і вікном вилітаю відкритим.

Небо грає туркусом, алмазом —
знизу вигуки чую щоразу,
що несе мене чорт понад дахом!

Вже майдан весь юрбою покрило:
свічки світять і палять кадило —
бачу лиця, поблідлі від жаху.

Відпливаю далеко-далеко,
струмінь вітру відштовхую легко,
і сміюся з дурної парафії —

Гордість серце тверде моє гріє,
що ніхто з них цих штук не уміє —
всі стоять лиш, як на фотографії.

На верхів’ях дерев спочиваю,
ніби ангел, у хмарах літаю…
Поліцаї щось знизу голосять.

Найновішим я плаваю стилем,
грудьми дихаю, повними сили,
ластівки відгортаю з волосся.

Потім я здоганяю пілота,
що у нього до штук є охота,
що літає комітьголовою.

Зачіпаю літак, мов сирена,
і ось чую вже сильні рамена
— це пілот мене тягне з собою.

Не цілуй, не цілуй так, пілоте,
обійнявши в скаженому льоті,
щоб зашвидко не впасти на землю.

В тебе темне, солодке обличчя,
аскетичне, мов з середньовіччя,
під крилом твоїм щастя надземне.

Уночі, повернувшися пішки,
мов нічого — присяду я нишком
біля лaмпи, в затишші домашнім…

Всі сидять, урочисті страшенно,
не говорять ні слова до мене,
споглядають значуще, із кашлем.

***