Василь СТУС

НАД ОСІННІМ ОЗЕРОМ

Цей став повiсплений, осiннiй чорний став,
як антрацит видiнь i кремiнь крику,
виблискує Люципера очима.

П'янке бездоння лащиться до нiг.

Криваво рветься з нього вороння
майбутнього. Летить крилатолезо
на вiття виголiле. Рине впрост
на утлу синь, високогорлi сосни
i на пропащу голову мою.

Охриплi очi збiглися в одне —
повторення оцього чорноставу,
насилу вбгане в череп.
Неприхищений,
а чуєш, чуєш протяг у душi!

***

Джерело: ftp://ftp.gu.net/pub/cdrom3/textr/poetry_x/stus_v01.zip