Неоніла СТЕФУРАК

* * *

Воду струсити з долоні і довго дивитись,
як розсипається в прах непідкорена глина,
як між дерев пожовтілих зривається вітер
і розтинається небо крилом журавлиним.

Мовчки зібрати уламки посудин колишніх.
Мовчки устати з-за круга — ніхто не побачить.
Раптом відчути самотність свою, окремішність,
недовговічність своєї щоденної праці.

Фарби і пензлі… І полум'я дихає рівно.
Ще не померло. Іще не забуло про спалах.
Ваза музейна… На ній молоденька царівна.
Хто вона? Звідки? Чи й справді колись царювала?

Де вони, люди, що звалися плем'ям етруським?
Тільки череп'я… Ні згадки по них, ані пісні.
Скільки життів пронеслось по гончарному крузі!
Скільки прозрінь, одкровень проявилось запізно!

Воду струсити з долоні і витерти руки.
Довго мовчати. Дивитись на полум'я сумно.
І відчувати тепло побратимів по кругу —
там, між уламків чужих старовинних посудин.

***