Неоніла СТЕФУРАК

* * *

Ця містечкова замкнутість утіх
на перукарнях і кінотеатрах
ні болю, ні тривоги не роз'ятрить…
Та тільки що зостанеться для тих,
хто ще у генах, як в касетних стрічках,
кому уже ні кочерги, ні свічки
не знайдеться у предківськім коші —
лиш містечкова замкнутість душі.
Лиш храми, пофарбовані у барви
морозива із кавою “гляссе”,
і замість окриляючих пісень —
захриплі голоси місцевих бардів.
О менестрелі — нижчі від трави,
тихіші від ручайного дзюрчання!
У ваших жилах не тече Почайна
і не ясніє сяйво булави.
Та чи мені судити вас за це?
Чим я сильніша? Або чим я краща?
Під ковилою ворухнувся пращур,
ховаючи від стронцію лице.
Та що він може? Полишивши рай,
кого застерегти від лиха прагне?
Зболілу душу? Чи лише параграф
у кодексі про совість і мораль?
Кому він посилає письмена
крізь амбразуру гасел і овацій —
курганам скіфським, чи царям сарматським,
чи все-таки невинищеним — нам?

***