Михайло СТАРИЦЬКИЙ

МОНОЛОГИ ПРО КОХАННЯ

Там, де місяць поняв срібним сяйвом пишноту долин
І знялось із садів-вертоградів пахуче дихання,
Що здурманює кров чарівною красою хвилин, —
Там спалала жага і злилося з захватом кохання…

Чи ти знаєш той край, де голубиться збещений Ніл
До розпалених скель і шепоче про любощі п'яне?
Де шаріє смоква і дим в'ється з нагірних кадил,
Та в блакиті яркій, під промінням леліє і тане?

О, розкоші там скрізь… Але ти над усі чарівна:
Срібношатий Ліван, — а біліш твоє чоло Лівану;
Жаркий колір троянд, вабить всіх та краса запашна,
Але вуст твоїх пал запашніший троянд Дагестану.

Ой там зорі ясні і пиша між яскравих блідий,
Але очі твої за ті зорі яскраві ясніші;
У пустелі палкій тішать душу джерела води,
Але перса твої солодощів і втіхи повніші.

Огрядна і струнка мліє пальма на злоті піску,
Але їй не дістать до приваб твого дивного стану;
Лотос повен таїн між латаття в прозорім ставку,
А в твоїх таїнах більше ваб, і жаги, і дурману!

Ти — богиня краси, ще якої не бачив Едем,
У обіймах твоїх і зростають, і гинуть пориви…
Будь моєю "ханим" і прилинь в мій баєчний гарем —
Нап'ємося ми чар і замрем у розкошах щасливі!..

1900