CXV.

Рядки, які писав я, неправдиві,
Що я тебе не міг любити більш,
Та я не знав, що потім, мов на диво,
Засяє полум'я моє ясніш.
Згадавши Час, його мільйон випадків
Вертіть, змінять декрети королів,
Темнить святу красу, кривить порядки,
Звернуть ясні думки до змінних діл —
То чом тиранії боятись Часу
Й сказать: „тепер найбільш люблю тебе,”
Коли я певний про непевність нашу,
Лиш теперішність є й сумнівне все?

Любов — дитина, то скажу лиш те:
Хай вповні виросте те, що росте.

* * *

Those lines that I before have writ do lie,
Even those that said I could not love you dearer:
Yet then my judgment knew no reason why
My most full flame should afterwards burn clearer.
But reckoning Time, whose million'd accidents
Creep in 'twixt vows, and change decrees of kings,
Tan sacred beauty, blunt the sharp'st intents,
Divert strong minds to the course of altering things;
Alas! why, fearing of Time's tyranny,
Might I not then say, 'Now I love you best,'
When I was certain o'er incertainty,
Crowning the present, doubting of the rest?
    Love is a babe; then might I not say so,
    To give full growth to that which still doth grow?