CIII.

Яке мені убозтво Муза шле,
Як треба показать її пиху;
Сам голий арґумент говорить вже
Багато більше за мою хвалу!
Не гань мене, що не пишу я більш!
Поглянь у дзеркало, а там лице,
Що перевищує слабий мій вірш,
Безцінить ці рядки, ганьбить мене.
Чи це не гріх примірювать латки,
Шукати те, що гарним вже було?
Мій вірш, щоб ти лишився у віки,
Не лиш, щоб похвалить твоє чоло,

Та ж більше, ніж оці мої рядки,
Побачиш, як поглянеш в дзеркало.

* * *

Alack! what poverty my Muse brings forth,
That having such a scope to show her pride,
The argument, all bare, is of more worth
Than when it hath my added praise beside!
O, blame me not, if I no more can write!
Look in your glass, and there appears a face
That over-goes my blunt invention quite,
Dulling my lines and doing me disgrace.
Were it not sinful then, striving to mend,
To mar the subject that before was well?
For to no other pass my verses tend
Than of your graces and your gifts to tell;
    And more, much more, than in my verse can sit,
    Your own glass shows you when you look in it.