LXXXVI.

Чи гордий парус цих його рядків,
Направлений до призу похвали,
В мойому мозку рій думок розбив,
У гріб змінив утробу, де зросли?
Чи дух його, бо духи все таки
писати вчили, вбив мене на смерть?
Ні, це не він і не помічники
Його нічні мій вірш розбили вщерть.
Ні він, ні дух знайомий, що вночі
Обманює талант, ніхто не міг
побідно наказать мені: мовчи!
І не хворів я, бо боявся їх.

Як вірш його відбив твоє лице,
То бракло таланту мені на це.

* * *

Was it the proud full sail of his great verse,
Bound for the prize of all too precious you,
That did my ripe thoughts in my brain inhearse,
Making their tomb the womb wherein they grew?
Was it his spirit, by spirits taught to write
Above a mortal pitch, that struck me dead?
No, neither he, nor his compeers by night
Giving him aid, my verse astonished.
He, nor that affable familiar ghost
Which nightly gulls him with intelligence,
As victors of my silence cannot boast;
I was not sick of any fear from thence:
    But when your countenance fill'd up his line,
    Then lack'd I matter; that enfeebled mine.