LXXX.

Як я боюсь, коли пишу про тебе,
З знанням, що хтось твоє ім'я вжива,
І для похвал всю міць він витеребить,
Зв'язать язик мій, щоб не хвалив я.
Твоя ціна, як океан широка,
Що скромні й горді паруси несе;
Моя же барка бідна, одинока
В твойому океані теж пливе.
На мілині я вдержусь на поверхні,
Він проплива беззвучні глибини;
У катастрофі човен мій безвартний,
У нього пишний дім високої ціни.

Як він врятується й мене відкине,
Найгірше, що моя любов загине.

* * *

O, how I faint when I of you do write,
Knowing a better spirit doth use your name,
And in the praise thereof spends all his might,
To make me tongue-tied, speaking of your fame!
But since your worth, — wide as the ocean is, —
The humble as the proudest sail doth bear,
My saucy bark, inferior far to his,
On your broad main doth wilfully appear.
Your shallowest help will hold me up afloat,
Whilst he upon your soundless deep doth ride;
Or, being wreck'd, I am a worthless boat,
He of tall building and of goodly pride:
    Then if he thrive and I be cast away,
    The worst was this; — my love was my decay.