LX.

Як хвилі пруть на берег кам'яний,
Так йдуть хвилини наші до кінця,
Спішать зайняти ряд передовий,
Змагаючись, замінюють місця.
Народження, що в розпалі світел,
Повзе до зрілости по ореол,
Крива екліпса — слави перемел,
А Час, що дав цей дар, його й зборов.
Це Час прониже розквіт юности,
Пориє зморщки в юному чолі:
Харчуєсь раритетом красоти,
Ніщо не встоїться його косі.

Та ось Часові встоїться мій вірш,
Славитиме твою красу й пізніш.

* * *

Like as the waves make towards the pebbled shore,
So do our minutes hasten to their end;
Each changing place with that which goes before,
In sequent toil all forwards do contend.
Nativity, once in the main of light,
Crawls to maturity, wherewith being crown'd,
Crooked elipses 'gainst his glory fight,
And Time that gave doth now his gift confound.
Time doth transfix the flourish set on youth
And delves the parallels in beauty's brow,
Feeds on the rarities of nature's truth,
And nothing stands but for his scythe to mow:
    And yet to times in hope my verse shall stand,
    Praising thy worth, despite his cruel hand.