XXXVI.

Я визнаю, що ми оба є два,
Хоч неподільна в нас любов одна,
Тож ганьби, що їх доля нанесла,
Покутую без тебе сам до дна.
У двох коханнях цих один респект,
Хоч у житті і ділить нас злоба,
Що не впливає на любви ефект,
Та із хвилин солодких обкрада.
Не можу дякувать тобі в безкрай,
Як соромно за вчинок мій тобі;
Мені публічно честі не давай,
Хіба це честь в твойому імені.

Та цього не роби. Мого кохання сорт,
Що мій є ти і добрий твій рапорт.

* * *

Let me confess that we two must be twain,
Although our undivided loves are one:
So shall those blots that do with me remain,
Without thy help, by me be borne alone.
In our two loves there is but one respect,
Though in our lives a separable spite,
Which, though it alter not love's sole effect,
Yet doth it steal sweet hours from love's delight.
I may not evermore acknowledge thee,
Lest my bewailed guilt should do thee shame,
Nor thou with public kindness honour me,
Unless thou take that honour from thy name:
    But do not so; I love thee in such sort
    As thou being mine, mine is thy good report.