XXIX.

Коли прибитий долею й людьми,
Оплакую самотньо мій талан
Та кличу до німих небес слізьми
Й, побачивши себе, клену свій стан,
Та хочу бути, як той щастя раб,
Як він, красив-щаслив серед друзяк,
Прийняти в цього стиль, в того масштаб,
Що, може, манить, та мені не в смак;
У цих думках нехтую сам собою
І, як тебе згадаю та й мій стан —
Мов жайворон, що ранньою порою
Несе свій спів з землі до неба брам —

Твого кохання спомин, мов едем,
Я стан свій не заміню з королем.

* * *

When, in disgrace with fortune and men's eyes,
I all alone beweep my outcast state,
And trouble deaf heaven with my bootless cries,
And look upon myself, and curse my fate,
Wishing me like to one more rich in hope,
Featur'd like him, like him with friends possess'd,
Desiring this man's art, and that man's scope,
With what I most enjoy contented least;
Yet in these thoughts myself almost despising,
Haply I think on thee, — and then my state,
Like to the lark at break of day arising
From sullen earth, sings hymns at heaven's gate;
    For thy sweet love remember'd such wealth brings
    That then I scorn to change my state with kings.