VI.

Не дай спотворити руці зими
У тобі літо через дестилят,
Якусь плящину люблену візьми
І заховай красу в ній, скарб від втрат.
Не заборонено зробити це
Та ущасливить тих, хто платить довг,
Як виплекати другого себе
Вдесятеро щасливішим готов;
Вдесятеро щасливішим ніж ти,
Та в десяти ще й відбитках твоїх;
Коли тобі прийдеться відійти,
Що смерть? Залишаться вони в живих.

Не будь свавільний, красню, смерть здолай,
Своє потомство в хробах не лишай!

* * *

Then let not winter's ragged hand deface
In thee thy summer, ere thou be distill'd:
Make sweet some vial; treasure thou some place
With beauty's treasure, ere it be self-kill'd.
That use is not forbidden usury,
Which happies those that pay the willing loan;
That's for thyself to breed another thee,
Or ten times happier, be it ten for one;
Ten times thyself were happier than thou art,
If ten of thine ten times refigured thee:
Then what could death do, if thou shouldst depart,
Leaving thee living in posterity?
    Be not self-will'd, for thou art much too fair
    To be death's conquest and make worms thine heir.