IV.

Змарнована красо, чом тратиш ти
Для себе ту вродливу спадщину,
Що можна лиш її позичити
В природи на життєву довжину?
Тож, гарний скнаро, чом же ти зловжив
Ту щедрість, дану, щоб передавать,
Позичнику невдячний, чом зужив
Багато сум й не можеш протривать?
Рахуючись з собою тільки, ти
Обман наводиш тій красі й собі;
Коли Природа кликне відійти,
Яку розплату лишиш по собі?

Красу твою замкнуть з тобою в гріб
Що спадкоємцю передати слід.

* * *

Unthrifty loveliness, why dost thou spend
Upon thyself thy beauty's legacy?
Nature's bequest gives nothing, but doth lend,
And being frank, she lends to those are free:
Then, beauteous niggard, why dost thou abuse
The bounteous largess given thee to give?
Profitless usurer, why dost thou use
So great a sum of sums, yet canst not live?
For having traffic with thyself alone,
Thou of thyself thy sweet self dost deceive:
Then how, when Nature calls thee to be gone,
What acceptable audit canst thou leave?
    Thy unus'd beauty must be tomb'd with thee,
    Which used, lives th' executor to be.