III.

Поглянь у дзеркало й скажи: лице,
Що бачиш, потребує інший вид,
Віднови свіжої: не зробиш це,
Обманиш світ і мамі зробиш встид.
Та де тій до краси, що матка в ній
Не пишнилась би засівом твоїм?
Хто так дурний, щоб стати гробом тій
Самотності, де смерть нащадкам всім?
Ти мами відбитка, в тобі й вона
Згадає квітень любої весни,
І бачиш ти крізь вік свого вікна
Йде в зморщках час твоєї старини.

Якщо живеш, щоб в згадках не знайти,
Самотній вмри, твій образ вмре, як ти.

* * *

Look in thy glass, and tell the face thou viewest
Now is the time that face should form another;
Whose fresh repair if now thou not renewest,
Thou dost beguile the world, unbless some mother.
For where is she so fair whose unear'd womb
Disdains the tillage of thy husbandry?
Or who is he so fond will be the tomb
Of his self-love, to stop posterity?
Thou art thy mother's glass, and she in thee
Calls back the lovely April of her prime:
So thou through windows of thine age shalt see,
Despite of wrinkles, this thy golden time.
    But if thou live, remember'd not to be,
    Die single, and thine image dies with thee.