ОЧІКУВАННЯ ОЛЬГИ

7. День Перуна

Вже листя пилом припада,
вже князеві — дорога.
Перистий слід у небі нагадав:
жіночий рід — обітниця, мета і засторога.

В дубовий гай,
до дерева Перуна.
Обросить ноги враннішня стежа,
голосять птахи і віщують руна,
що літові наколота межа.

Вивчати знову розклад поїздів,
з базарів яблуками пахне і кирзою,
а стрій думок невтішно порідів,
зібрався в рій і вибухнув грозою.
Горить, гримить,
вогненне видноколо,
а хмари небо натягли,
як бубон.
Налитий спрагою і болем,
світ обертається то колесом,

     то келихом,

то кубом.

Пора збирати блекоту
і смакувати гіркоту,
дощі нависли гроном чорноплодним,
мов пси,
гарчать завіси на воротях,
і вітру подих прохолодний
війнув в обличчя,
як вагонний протяг.
Княгине, сонечко моє…
У грудях кінь копитом б’є.

Хто зупинить?
Хто займе
жениха в дорозі?
Б’є навідліг князів меч,
твердне погляд у погрозі.
У міжгроззі ліс принишк,
осені покірний.
Хто ти, вороже? Облиш
личину позірну.
Між бровами впертий кут,
отже, стрілися ми тут.
Мовчазний Вседатель-бог
став на стежці, править борг.
Давній, вічний,
невідкупний.
Я — тепер,
а хтось — наступний.
Все віддам, на все — розплата,
чим багата, чим крилата,
чим слаба була душа,
та рука лежить заклято
на руків’ї палаша.

Зійди Місяць на підмогу.
Дай же, боже,
дай дорогу!
Не поможе, не покаже,
тихо тінь на очі ляже.
З богом тяжко в бій ставати,
богу вічно — богувати,
кожен день, всякчас.
Мені князем князювати
на віку лиш раз.

За лісом Ольга сум снує,
у небі сокіл крука б’є,
сумує без роси трава.
Містерія трива.

***