Галина ПАЛАМАРЧУК

* * *

Серце замикаєш, ключ — в кватирку.
Світ же ломиться, як злодій, до очей.
Шкода викинути і, зітхнувши,
завдаєш, як лантух, на плече

власну дурість і рядки з латини,
сіль землі (а м’ясо — із душком).
Світ строкатий, та в однім єдиний:
честь — у слові, гріх — під фартушком.

А «подруги» жалять язиками,
дурні величаються дурні…
Чом би не пливти собі роками,
як у фантастичному човні…

Споглядати мить, в якій усе те,
як в коробочці від сірників,
як на крові й нервах випасаєм
мить оту захланну, у якій

віртуальних доль, і доль реальних,
і уявних — та без ліку і кінця.
Скільки вміщує мала хвилина…
Скільки ж вмістить вічність у Отця!

***