Галина ПАЛАМАРЧУК

* * *

я — зерно на теплій долоні Господа.
Чую любов і тепло. Щосили
прозираю свою шкаралупу,
щоб побачити ласкаве Його обличчя —
дарма. Та настане час:
шкаралупа моя зсохнеться,
і я проросту щасливим зеленим росточком
у той безмежний яскравий світ,
контури й тіні якого
невиразно прозираю крізь шкаралупу,
кольори й звуки якого
крізь пласти пам’яті мого виду
прориваються інколи в сон,
коли тіло недремне полишає свою варту.
Проросту
щасливим зеленим росточком.
Зібравшись на силі, вирвусь
із підземного темного світу,
в якому живу навпомацки,
дослухаючись раз у раз стривожено,
чи ще я на теплій долоні Господа,
чи не скотилася від якогось необачного руху
під піл, де хробаки, миші і звідки
ніколи не прорости
у ясний та веселий Божий світ?..
Проросту
щасливим зеленим росточком,
розцвіту перед прекрасним сяючим обличчям
мого Господа,
хитатимусь перед Його ласкавими очима,
обвіяна леготом Його мови,
живитимусь Його любов’ю,
красою цвіту і плодоношення інших видів,
дивовижних, розкішних, промовистих.
Те, що я відчуваю,
приблизно можна назвати життям.
Але це щось значно приємніше.
Це — політ у Раю,
де колись була моя перша домівка
і з якої…
О, я плачу,
бо скінчились мої вакації.
Підсідаю у темну й тісну капсулу зерна,
або людської плоті,
і заходжу на вище коло,
якщо тільки переведено мене
до наступного класу.
…я — зерно на теплій долоні Господа.

***