Галина ПАЛАМАРЧУК

МІСТО

я тут чужа. я тут загостювалась.
Життя не так збігає і не там.
Минає хміль — стає нестерпним галас,
Неробство, порожнеча, чорнота.

Смердить минтай. Асфальт у тлустих плямах,
Банани, кока-кола, секс і смерть.
Бреде стара. Її лице — як яма,
А сітка листям напхана ущерть.

І ось прийде. І ось зайде в кімнату,
Отямиться, до сітки і тоді…
Приречене, не хоче місто знати
Ані старих, ні тих, котрі в біді.

Воно шукає втіхи у таблетці,
Випльовує губами тільки гидь,
На лаві в сквері і жує, і б’ється,
І напивається, й кохається, і спить.

Це темне місто, цей кінець, колодязь,
Що поглинає звуки і сліди,
Де тільки й залишається — колотись,
Чи збожеволіти. …або ще утекти.

Повз мертві трави і собаки здохлі,
Повзу повз всі кошмари до села.
я хочу, щоб квітучий кущ картоплі
Моя рука холодна обняла.

***