Галина ПАЛАМАРЧУК

ЧОРНИМ ПО ЧОРНОМУ

      Г. Сивоконю

Ми — діти темної задушливої ночі.
У тім немає вини нашої, а швидше — сівача,
якщо доречно говорити тут про вину,
а не про випробу (я особисто схиляюсь до другого).
Ми несемо свою ніч покірно й терпляче.
Оскільки вже вскочили в цю халепу,
то мусимо її пережити. А взагалі-то
ніч заохочує до самокопання, філософії
і марних мрій про зоряне небо…
Ми — вишивка чорним по чорному.
Істоти, народжені в кабінетах, —
діти настільної лампи,
вважають себе мудрими
(наче кабінет мудріший від Космосу)
і стверджують, що нас немає —
квітів темної задушливої ночі.
я особисто схиляюсь до іншої думки:
це в них немає ліхтариків
або, що ймовірніше, — бажання
вилізти з м’яких пантофель і вибратись надвір,
де цвіте, пахне, парується,
незважаючи на темну задушливу ніч,
усупереч темній задушливій ночі,
безперервне життя.
…Квіти зазвичай цвіли вдень.
як лапато, яскраво, крикливо вони цвіли!
Тут треба зробити маленьке застереження.
Час — неперевершений режисер-постановник,
який навіть з посереднього актора
може зробити генія.
Палахким денним квітам
неймовірно пощастило з освітленням.
Їхній режисер-постановник — Сонце,
як-не-як, авторитет світового масштабу!
І ось виглянув кабінетний очкарик,
побачив під золотим сонцем лапату жоржину —
і свиснув від захоплення.
Соловейком свиснув.
На весь куток свиснув.
І потягнувся з хрускотом на порозі, —
уночі бо добре виспався.

***