Олена НЕКОРА

* * *

Мара на марах в марення в’їжджала.
Її моя тривога проводжала.
В далекий край, в те мiсто, що не зветься
нiяк, нiде. Туди не добереться
iстота жодна. Тiльки ця мара
єдина знає, де є та дiра,
що вихiд в нереальнiсть вiдкриває.
Вона моє непевне серце крає
i має зиск з лякливого єства,
тремтiння виливаючи в слова,
якi нiхто не буде пам’ятати.
Та що там увi снi шепочуть мати?
“Облиш, дитино, жереб цей. Покинь
свою примарну хитку височiнь.
Нехай вона зiв’яне, як полин,
та ти себе не прирекай на згин”.
Я прокидаюсь… Що це? Мабуть, дзвiн.

***