Іван Малкович

ВСЕ ПОРУЧ
(з циклу)

1.

Все ясне, і тонке, й незабутнє, як листячко шкіри
на скронях твоїх; хоч під листям — ти вже, як дитина,
розлюбила мене — і тому я хотів би до тих говорити,
які люблять завжди, і живі ще, і ждуть моїх слів
ще із часу меланки¹, із часу найлегших снігів,
коли під подушки прилітали найкращі дарунки,
а меланка нам скаржилась, що на камені, миючи ноги,
тоненький фартух замочила: тепер його сушить
снігами й дзвінками, якими чорти вперезались;

та ми, діти, боялись чортів, хоча вила у них
дерев'яні, а зуби — з квасолі в позлітці;

але ми припадали до скла й зазирали,
як циган ведмедя веде на ланцу, і не знали — чому
тато з мамою сумно так збоку стояли й дивились
на нас ізнадвору;

а позаду меланки йшла смерть, вся у марлю обвита,
і коса на плечі — дерев'яна: ми найбільше любили її,
бо впізнали крізь марлю сусіда, в якого руки не було…

І меланка тоді стала дуже проситись до хати,
та я в страсі розплакавсь,
а дідько яблуко чомусь поклав на вікно, —
і я раптом побачив себе у великому місті,
де ніхто не боїться меланки — ніхто-не-боїться —

я всі двері втворив, але навіть дзвінки
не прийшли.

[1983]
______________________________________

¹ Меланка (Малянка) — гурт переодягнутих парубків-щедрівників.

2.

як я чорта боявся коли мене посилали під вечір
набрати картоплі в пивниці: підставляв патичок
або камінь щоб двері не зачинялись і руками двома
щонайбільшу картоплю хапав аби швидше
набрати відро — і тікав і ступав у квітчасті миски
у яких холодці визрівали крізькі (о крізькі
і глибокі неначе ставочки під льодом!)

Та ще бачу як зараз: дідо сидить в глибині
при відчинених дверях — картоплю нарізує до садіння
і співає про сербана який по зарінку ходить

[1983]

3.

Риба, яка проти річки протяжно пливе,
уповільнює воду, завертає її, відсуває —
і за тим ось корчем — вже початок мойого дитинства:
час, коли я насилу впросив свого тата
серед ночі йти рибу ловити на світло:

отоді ж то я кладки в чотири заходи не перейшов,
бо навпроти — незримий — не давав мені хтось перейти
га ще й татовим голосом застерігав «не оглянься»;

і ось, озирнувшись, злякався я сплеску неярого.
злякався підземного зблиску татових віч,
але я все ж припав, я закутався в татові руки —
чужим холоднуло,
а сак — непритомний, як рог впійманої форелі,
за рікою слухняно подався…

І тоді вся та риба, яку ми не вміли зловити,
припливла, оточила нас колом ясним,
але ми в темноті навіть не здогадались про це.

[1983]